Вівторок, 19.03.2024, 05:16
Вітаю Вас Школяр | RSS

Мурафський ліцей Краснокутської селищної ради Богодухівського району

Меню сайту
Кошик
Форма входу
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Видатні люди

Харитоненки

       У ті далекі часи Слобідська Україна , де ми живемо , славилася чумацтвом.        Запряжені волами мажари щовесни рухалися на Південь. Чумаки їхали по сіль та сушену рибу.Траплялося , Мурафські чумаки   привозили додому 50 – 60 тонн солі , 40 кг сушеної риби . Окремі багатії , такі як Каліберда, наймали 80 возів для поїздки в Крим . Звичайно, їхати самому було важко  і господар брав до 20 наймитів . Такий наймит за півроку заробляв до 10 карбованців сріблом. Це була значна сума . За ці гроші можна було купити 3 пари волів.

         Саме 30 років було Герасиму Харитоненку ,коли він найнявся чумакувати . Його повернення з Криму , як Бога , чекали напівголодні батько,  мати і сестра. Похила оселя , невеликий хлівець та порожня клуня – ось і все  їх господарство

 Заробивши трохи грошенят , Герасим Харитоненко оженився на шинкарці Оксані , що з Коломака. Згодом у них  народився син Іван . І малому відразу купили 5 десятин орної землі .

Поралися на землі від зорі до зорі . Сусіди не заздрили Харитоненкам , а тільки говорили : «І де в них та сила береться цілоденно горбитися ?»

     Коли хлопчик підріс , мати стала привчати його до торгівлі в крамниці. А згодом і сам Іван взявся до комерції . Його поважали купці і з задоволенням мали з ним справу .       Комерційний хист підказав молодому купцю , що крім торгівлі цукром , не менш вигідно займатися  і його виробництвом .

    У 1884 році в селі Мурафа , де ми живемо , теж  з’являється цукровий завод. Харитоненко купує тут землі , відкриває економію і називає її Оленівською, на честь старшої онуки . Тваринницькі приміщення і донині служать мурахівцям  ,бо тут не використали жодної цеглини , яка не пройшла тест на міцність .

             А якість цеглини перевіряли так : з двометрової висоти  цеглу кидали на гранітну плиту. Якщо з тисячі цеглин одна розбивалася , то всю партію  бракували.

     В той час на будівництві маєтку Харитоненка працював батько нашого відомого земляка – бандуриста Івана Іовича Кучугури – Кучеренка. А сам хлопчик тоді був за підпасича , допомагав старшому братові Миколі  пасти худобу.

 Коли Іванкові було три роки , він , граючись з однолітками у піжмурки , наштрикнувся на кущ шипшини і виколов собі праве око  та пошкодив ліве . Так на все життя він залишився майже сліпим .            Така серйозна вада здоров’я не  зашкодила  Івану Іовичу в майбутньому  отримати звання  Народного Артиста України.  Оскільки він був майже незрячим , то мав собі поводиря з яким ходив від села до села , виконуючи і сумні і веселі  чумацькі пісні.

     У нашому шкільному краєзнавчому музеї  є портрет Івана Іовича  Кучугури – Кучеренка , виконаний нашим земляком М.Поповим

    Тоді ж на піщаних берегах річки Мерчик було закладено парк , виросли маєтки. Садибу ту назвали на честь молодшої онуки  Наталки – Наталівка .

Вірш із збірки нашого земляка М. Кисіля

 

«Наталівський парк»

 

Стоять у парку три смереки

-                            Сам Харитоненко колись їх посадив.

-                      Пережили мороз і спеки ,

-                      І товщі років , тижні злив.

-                      Ось ці з Америки й Кавказу .

-                      А третя – зблизька , із Карпат.

-                      Звичайно ,прижились не зразу ,

-                      В природі свій порядок , лад.

-                      Та проминуть ще сотні років ,

-                      Прийде незвідане ,далеке …

-                      Що скажуть ці зеленоокі

-                      Про нас, теперішніх  , смереки

          Спішить Іван Герасимович , бо відчуває , що небагато часу відміряно йому долею . І дійсно , 5 грудня 1891 року він помер . Все своє майно він заповів синові Павлу . В народі говорять «Яблуко від яблуні недалеко падає», і у випадку із Харитоненками це справдилося.

         Новий господар дуже любив природу і зробив дуже багато , щоб Мурафські піски стали  квітучими оазисами . Займався він і будівництвом  на території маєтку.

Що ж там побудовано?

Вежа , котра виконана , як фрагмент західноєвропейського замку , не що інше , як водонапірна вежа , яка працює і донині.

Центром садиби був двоповерховий , обвитий зеленню , просторий будинок. Навколо нього розташовані численні служби. На жаль , будинок згорів під час війни.

 

Серед вікових дубів виріс , немов з- під землі, Свято – Преображенський храм , який був спроектований архітектором Щусєвим.

 

У садибі було дві конюшні . В кожній з яких було по 48 коней, а в центрі – манеж.

Будівля з трьома великими вікнами – колишній зимовий сад. Тут росли різні       екзотичні рослини.

 

А трохи вище розміщений Наталчин дім , на головному вході якого дві пари мармурових левів охороняли її  спокій і вдень і вночі.

 

У маєтку були побудовані фазанячий розплідник та вольєри для кабанів ,лосів , козуль, ведмедів . Деякий час тут жила левиця

 

Як і кожна карта того часу мала обов’язково зображений родинний герб , так і  маєток доповнюється гербом родини Харитоненків. На цьому гербі написаний девіз «Трудом возвышаюсь».

     Одна із найстаріших жительок села Мурафи, Олександра Петрівна Яременко особисто знала Петра Івановича та його дружину Віру Андріївну. Її портрет , розміщений у газеті «Слобідський край»,де  вона ділиться своїми спогадами з авторами статті.

     Жінка  згадує , що це були добрі , щирі , прості люди . Кожного року на Різдво вони влаштовували для дітей робітників ялинку, обдаровували подарунками та солодощами, влаштовували ігри та забави.

    Здоров’я Павла Івановича стало погіршуватися і 13 червня 1914 року він помер . Жителі навколишніх сіл прийшли провести в останню дорогу свого доброго пана.

           Наталівку називають перлиною Слобідської України . Це пам'ять    про сумлінну працю багатьох відомих і невідомих трудівників, і перш за все , її хазяїнів – Харитоненків.

Це вони збагатили наш край розквітом цукрового виробництва, культурою, благодійництвом. Як згадують старі люди , що кожного разу , коли Харитоненки  їхали до церкви, добра пані сипала обабіч дороги простим людям цукерки , горіхи , гроші.

Наталівський парк  розміщений на площі  55 гектарів  і поділяється на дві  частини : верхню і нижню.

Верхня розташована  на правому березі річки  Мерчик і складається  з дуже  зріджених тепер  дубового і соснового гаїв. На території парку є комплекс архітектурних споруд. Занедбаних часом. Нижня частина парку знаходиться у заплаві  річки мерчик . тут створені красиві  групи  з хвойних  ( ялини канадської, смереки бальзамічної , теуги, модрини європейської  та ін..) і листяних порід ( дуба болотяного і червоного , ясена  черемхи, липи дрібнолистої і американської, тополі канадської та ін.)

До будівництва маєтку залучалися місцеві жителі. В маєтку працював прикажчиком  Вюнник , який  обманним шляхом збив солідний капіталець і відкрити торгівлю. Скоро він мав уже кілька крамниць у Мурафі та Краснокутську.

 

 

 

Біловол Олександр Миколайович

 

Кожний народ,  країна, нація має свою історію. Кожна історія має свого героя. Україна – держава, земля якої засіяна барвистими квітками імен, що  прославили свою Батьківщину на весь світ. Земля, що славиться своїми людьми – це і діячі минулого, відомі актори, співаки, спортсмени, які творять історію нашої держави. Вони є прикладом служіння своєму народу, того як треба працювати, досягати поставленої мети.

Велич кожного краю — в людях, які тут живуть. І особливо в тих людях, котрі своїми справами зробили внесок у розвиток науки та культури. 

Яскравим прикладом справжньої, цілковитої відданості народові, високого інтелекту, щирої вдачі є Олександр Миколайович Біловол – видатний державний та громадський діяч, заслужений лікар України, вчений у галузі медичних наук, педагог, доктор медичних наук професор, член-кореспондент АМН України, заслужений діяч науки і техніки Украї­ни, професор кафедри внутрішньої медицини № 1 та клінічної фармакології Харківського національного медичного університету.

Народився Олександр Миколайович 11 січня 1962 року у с. Мурафа Краснокутського району Харківської області, в родині Миколи Дмитровича та Параски Мусіївни Біловол.

Дитинство юного корифея української медицини минуло в селі Мурафа. Середню освіту він здобув у Мурафській ЗОШ I-III ст. З самого дитинства хлопчик багато читав, полюбляв грати в футбол. До речі це захоплення чоловік проніс через усе життя.

Олександр  Миколайович Біловол має три вищих освіти.

В 1985 році він з відзнакою закінчив Харківський медичний інститут (зараз — Харківський національний медичний університет) та здобув професію лікар-кардіолог. В 1996 році – закінчив Національну юридичну академію ім. Ярослава Муд­рого, а в 1999 році - Украї­н­ську фармацевтичну академію.

Трудова діяльність розпочалася з 1985 року в систе­мі охорони здо­ров’я, в Харківському медичному інституті, де працював до 1997 року.

У 1989 році — захистив кандидатську дисертацію «Характеристика ранніх порушень центральної і периферійної гемодинаміки скорочувальної здатності міокарду за алкогольної кардіоміопатії та її корекція»

В 1999 році в Харківському державному медичному університеті захистив докторську дисертацію на тему «Клінічні, патогенетичні і терапевтичні аспекти стану нейро-гуморальних систем та ендотелію при артеріальній гіпертензії».

Біловол Олександр Миколайович у різний час займався викладацькою та науковою діяльністю, а також з 1997 по 2000 роки очолював Державну акціонерну компанію «Ліки України».

Є провідним вченим в галузі кардіології та керівник нового напряму в кардіології - дослідження ролі клітинних, імунозапальних, нейрогуморальних механізмів та стану ендотелію при гіпертонічній хворобі, атеросклерозі, стенокардії, гострому інфаркті міокарду,  хронічній серцевій недостатності та їх ускладненнях і розробка патогенетичного лікування; розробка персоналізованої корекції артеріальної гіпертензії з інсулінорезистентністю на основі молекулярно-генетичного аналізу поліморфізму генів ATIR PPARJ.

Розробив та запровадив в клінічну практику цілу низку методів діагностики та лікування гіпертонічної хвороби, інфаркту міокарду та недостатності кровообігу, які спрямованні на ремоделювання міокарду, поліпшення його скоротливої здатності та ліквідацію діастолічної дисфункції.    Вніс суттєвий вклад в розробку проблем інтенсивної кардіології та клінічної фармакології внутрішніх хвороб.

В 2000 р. Олександр Миколайович отримав  звання  — Заслужений лікар України.

В 2002 р. нагороджений  — Орденом «За заслуги» III ступеня

        2004 року присвоєно звання  — Заслужений діяч науки і техніки України, в цьому ж році  отримав  Почесну грамоту Кабінету Міністрів України.

У 2005 році отримав Почесну грамота Верховної ради України, а в 2007 році – нагороджений – Орденом  «За заслуги» II ступеня.

З лютого 2007 р. по березень 2008 р. — перший заступник Міністра охорони здоров'я України, а з березня 2009 р. по березень 2010 р. — перший заступник Міністра охорони здоров'я України — головний державний санітарний лікар України.

Під його керівництвом розроблена Концепція розвитку медичної освіти України (2007), відновлені лікарські спеціальності інтернатури: неонатологія, дитяча анестезіологія та отоларингологія, дерматовенерологія та спортивна медицина, запроваджена в Україні підготовка медичних сестер за освітньо-кваліфікаційним рівнем «магістр».

За його ініціативою з метою підняття престижності професії медичної сестри та розвитку ступеневої сестринської освіти Міністерством охорони здоров’я України у закладах охорони здоров’я введено посаду заступника головного лікаря з медсестринства, яку мають право обіймати медичні сестри, які мають базову вищу освіту в галузі знань «Медицина», за спеціальністю «Сестринська справа». Розробив ряд організаційних заходів для вдосконалення медичної служби в Україні.

Голова наглядових рад  Харківського національного медичного університету (ХНМУ) та  НФаУ; голова спеціалізованої вченої ради Д 64.600.04 ім. Л.Т. Малої по захисту докторських та кандидатських дисертацій при ХНМУ; член редколегій фахових журналів: «Медицина сьогодні і завтра», «Експериментальна і клінічна медицина», «Врачебная практика», «Український терапевтичний журнал».

Крім цього, Олександр Миколайович входить до складу Колегії Міністерства охорони здоров’я України, член президії Вченої медичної ради МОЗ України, член Комітету з присудження премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові держави, член Міжвідомчої комісії з впровадження Болонського процесу; член Експертної ради з формування, внесення змін та доповнень до Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Працюючи народним депутатом Верховної Ради України, був розробником більше 30 законопроектів соціального спрямування.

За час перебування на посаді першого заступника Міністра охорони здоров’я — Головного державного санітарного лікаря України було втілено в життя Концепцію розвитку та переоснащення установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби України на  2010–2012 роки, Закон Украї­ни «Про затвердження «Загальнодержавної програми імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2009–2015 роки», розроблена та прийнята постанова Кабінету Міністрів Украї­ни «Про затвердження Порядку виплати надбавки за вислугу років посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби України».

Депутатська діяльність розпочалася з 2000 року. З липня 2004 року був головою партії «Демократичний союз».

Як й варто було очікувати, у Верховній Раді досвідчений та дипломований лікар увійшов до комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства. Крім того, він працював під час спеціальної комісії з проблем ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та наркоманії.

27 лютого 2014 року народний депутат Біловол Олександр Миколайович став членом депутатської групи «Економічний розвиток».

27 листопада 2014 році, балотуючись по виборчому округу №180 (Харківська область) стає народним депутатом України VIII скликання, приєднавшись у Верховній Раді до депутатської групи «Партія «Відродження».

Олександр Біловол є автором  210 наукових праць, серед них – монографій - 4, підручників – 4, навчальних  посібників - 10, довідників - 4, патентів на винахід - 5.

Також підготував 4 доктора, 6 кандидатів медичних наук та є науковим керівником 4 докторських, 4 кандидатських дисертацій.

Основні наукові праці: "Історія фармації України" (1999); „Фармакотерапія внутрішніх захворювань та їх невідкладних станів" (2001); „Клінічна фармакологія" у 2-х томах (2005); „Клінічна фармакологія антибіотиків" (2007); „Клиника и генетика наследственных заболеваний сопровождающихся желудочно-кишечными и общими абдоминальными симптомами" (2008); «Ожиріння в практиці кардіолога та ендокринолога» (2009); навчальний посібник у трьох частинах «Діагностика, лікування та профілактика основних кардіологічних захворювань (2010), підручник доповнений для медичних ВЗ III-IV рівня акредитації «Клінічна фармакологія» (2010).

Особисте життя склалося теж добре. Олександр Миколайович має чудову дружину Тетяну Володимирівну Біловол, а також двох синів - Дмитра та Олександра.

 

Олександр Миколайович Біловол – людина, що дійсно заслуговує  великої поваги. Завдяки своїй волі, талановитості та розуму зміг досягнути небачених висот, що є добрим прикладом для наслідування всіх поколінь. Слід відмітити, що народний депутат ніколи не забуває про рідний край, де народився. Його підтримку відчуває не лише рідне село, а й весь Краснокутський район.  Олександр Миколайович – справжня знахідка, і кожен мешканець Краснокутщини пишається таким видатним земляком та визначною постаттю в історії рідного району та всієї України, бо підтримку від нього відчувають мешканці й інших областей та районів нашої держави.

Завдяки Олександру Миколайовичу Біловолу в землі нашого коріння засяяла ще одна барвиста квітка, яка прославляє наш рідний край

Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 55
Block title
Block content
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Пошук
Категорії розділу
Методична копілка [1]
Методична копілка